Форум Лады Лузиной

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Форум Лады Лузиной » ТВОРЧЕСТВО ЛАДЫ ЛУЗИНОЙ » Лада Лузина, Сергей Жадан, книга "Палата №7"


Лада Лузина, Сергей Жадан, книга "Палата №7"

Сообщений 1 страница 29 из 29

1

Думаю, пора возобновить работу нашего Форума с этой темы.

Кое что о книге есть тут
http://www.facebook.com/pages/Lada-Luzina-Лада-Лузина/223237801019663

Сергей Жадан и Лада Лузина написали общую книгу

Совместный проект - одна повесть писательницы Лады Лузиной и одна повесть от писателя Сергея Жадана. Книга выйдет в издательстве "Фолио".

"Это способ совместить казалось бы два несовместимых автора и написать два совершенно разных произведения, - рассказывает о новом проекте Лада Лузина. - В какой-то степени эти два автономных произведения на одну тему - тему человеческих отношений, отношений родителей и детей, не понимание друг друга".

"Не буду раскрывать основную интригу сюжетов, но в какой-то момент наши персонажи пересекаются и начинают взаимодействовать. В конце повести Жадана его герои едут из одного из провинциальных городков Украины, а мои наоборот приезжают туда".

Повесть Сергея Жадана называется "І мама ховала це у волоссі". Это произведение печатался прошлого года в "Сучасності". "І мама ховала це у волоссі" - это лирическая повесть о коммивояжере. История о человеке, который пытается балансировать между чувством долга и чувством влюбленности.

Лада Лузина назвала свою повесть "Одуванчики". Описывает современные года.

"Написала ее в несвойственном мне стиле. Это не мистика, не фантастика, не приключения и никак не связано с историей. Ближе всего по стилю произведение напоминает роман "Мой труп". Если коротко - это психология. Эта история розказзана четырьмя людьми", - объясняет Лада Лузина.

"Почему "Одуванчики"? Все довольно просто. Думаю, мы плохо понимаем друг друга, плохо слышим друг друга, но это не мешает нам очень сильно влиять на жизни друг друга и в определенное время кардинальным образом менять судьбы других. Ты никогда не знаешь где сойдут семена одуванчика. Ветер их несет - куда посееться, туда и посееться. Мы не знаем как отзовутся наши слова и как отзовутся наши поступки и любая придуманная нами система может быть ошибочной".

Свою повесть писательница посвятила дедушке - Вениамину Лузину.

"Это человек, которого я никогда в своей жизни не видела. Лишь на фотографиях. Но один из персонажей - певец Сергей Хогин - списан с него. Моя бабушка была не первой его женой и не последней. Он родился в детском доме. Мы не знаем, когда он умер - потеряли с ним связь. Он ниоткуда пришел и в никуда ушел, но как ни странно я знаю, что дедушка во многом повлиял на мою жизнь. Есть черты характера, которые перешли от него к маме и ко мне. Собственно, общего между героем повести и моим дедушкой не много - человек, у которого было много женщин, и которого носило по жизни как семена одуванчика".

"Видимо таким образом я пыталась провести мосты с прошлым и рассказать с помощью разными х историй, каким образом люди могут влиять друг на друга даже не касаясь друг друга и не понимая", - объясняет замысел повести Лада Лузина.

Также писательница Лада Лузина иллюстрирует обе повести.
http://gazeta.ua/ru/articles/culture/_s … igu/485916

0

2

"Мене вразила новина про появу твоєї спільної з Ладою Лузіною книжки. Розкажи про це. Ви разом написали тексти? Чи це така міні-антологія, збірка двох текстів двох письменників. Розкажи взагалі про історію цієї співпраці.

- Це збірка двох текстів. У ній буде моя повість і повість Лади.

Ідея у нас виникла минулого року. Я написав свій текст спеціально для цієї книги, Лада теж. Себто, це не чергова компіляція старих текстів, це справді текти, написані під новий проект.

У нас там навіть персонажі перетинаються й події відбуваються в тих самих декораціях. Вийшла, як на мене, лірична й дещо печальна книга. Але і повчальна теж.

Мені цікаво було взяти в усьому цьому участь. Побачимо, чи цікаво буде читачеві."

http://life.pravda.com.ua/person/2013/04/11/126309/

0

3

Для тех, кто не прочел мартовский номер Женского Журнала.
Полное интервью о книге Лузина, Жадан «Палата №7»

Кофе с главредом

ЛЮБОВЬ, ПОЗИТИВ И ВЕСНА

В марте выходит совместный проект украинских писателей ЛАДЫ ЛУЗИНОЙ и СЕРГЕЯ ЖАДАНА – книга….. , в которую вошли две повести: ……... ТАТЬЯНА ПЕТКОВА пригласила на кофе Ладу и Сергея, чтобы поговорить о книгах, чувствах и других занимательных вещах.

Татьяна Петкова: Представьте каждый свою историю как «Это повесть о…»

Сергей Жадан: Это повесть о двух приятелях, переживающих кризис среднего возраста.

Лада Лузина: Это повесть о том, как люди, бесконечно любя друг друга - совершенно не понимают друг друга. О том, как мы друг друга не слышим – и то же время вслепую, вглухую меняем жизни людей рядом с нами. О том, как опасны порой наши мечты. И как опасно порой не поверить своей мечте, предать ее. И это не просто два произведения под одной обложкой. В какой-то момент наши герои пересекаются – герои Сергея уезжают из некоего города N, а мои приезжают туда…

Т.: Будете еще делать вместе книги?

Л.: У меня есть новая идея, и, поскольку Сергей все равно от нее откажется, я ее хотя бы озвучу.

С.: Может, мне понравится?

Л.: Вряд ли. Это мистический жанр. В произведении будет фигурировать умерший поэт. А у Сергея есть подборка стихов на тему смерти. И я хочу стихи Жадана сделать стихами своего персонажа. Уточняю: покойного.

С.: Может, тебя заинтересует моя идея – сделать антологию поэзии поэтов-самоубийц? Я некоторых из них переводил, интересовался их судьбами.

Л.: О, я могу долго говорить о самоубийствах, но может лучше сменим тему – и плавно перейдем к любви.

Т.: Вот и попробуй теперь перейти плавно.

Л.: Запросто. Закрываем тему эффектной смерти и переходим к эффектной жизни. У женщины есть такая тема: она любит, когда ей делают красиво. Красивые комплименты, красивое объяснение в любви – причем для многих красивость важнее чувств, которые за ней скрываются. И у многих пар происходят жесткие споры о форме и сути отношений. Я сама участвовала однажды в таком споре. Спорила сразу с тремя барышнями, убежденными что форма имеет огромное значение, а содержание иногда может быть и второстепенным.

Т.: А, по-моему, красивое содержание неизбежно принимает красивую форму – даже если влюбленный по уши мужчина неловко ухаживает, это ведь все равно красиво, потому что трогательно.

Лада:. …Но я давно хотела спросить у Жадана: ведь поэты, как никто другой, могут облечь свои чувства в эффектную форму – и при этом многие из них довольно скучны в личных отношениях. Почему?

Сергей: Для творческого человека то, чем он занимается, часто заменитель чего-то. Придуманная реальность для писателя может служить заменой реальных чувств. В свои произведения ты вкладываешь то, что не осмеливаешься сделать в реальной жизни. Поэтому многие писатели в жизни оказываются заурядными, а то и неприятными людьми. Они разочаровывают. Да и не только писатели – актеры, музыканты тоже. То, что актер талантливо объясняется на сцене в любви, не значит, что и в жизни он так же романтичен.

Л. Тут я согласна. Я не раз говорила, что творческий человек отдает зрителям лучшее, что у него есть – свои произведения. Оставляя близким свои истерики, вздорный характер и прочие радости жизни с гениями.

Татьяна Петкова.: А мне вот что интересно. Человек, который наделен даром столь красиво говорить о любви, и чувствовать способен так же глубоко, незаурядно? Или за выдающимися словами могут стоять поверхностные, средненькие чувства?

С.: По-разному бывает. Не обязательно тот, кто красиво объясняется, красиво чувствует.

Т.: А вы?

С.: О себе мне сложно говорить.

Т.: Вы много раз объяснялись в любви?

С.: Много.

Л.: И я – до фига много. Но тут возникает другая очень важная тема.  Знаете, на седьмом году брака в моей жизни начался жесткий кризис. Не в отношениях, а в творчестве. Я забыла, что такое – чувствовать. В теории ты помнишь, а по факту ты забыла, потому что у тебя вот это дрожание прошло, вот эти мурашки перестали бегать. И ты думаешь: куда же мне дальше идти? Влюбляться? Флиртовать? Как вообще решать проблему? Я же женская писательница, от меня ждут не философского трактата, а живого романа о живых людях с живыми чувствами. И когда я читала стихи Жадана, я думала: «Боже мой, он там что, каждые выходные влюбляется?» Из какой-то же энергии он вытаскивает такие стихи!

Т.: Сергей, признавайтесь. Дамы ждут.

С.: На самом деле влюбляться самому необязательно. Я чувствую, что происходит вокруг – наблюдаю за людьми, за чужими чувствами, чужими мурашками по коже. Это мне интересней, чем собственные мурашки. Я люблю слушать чужие истории, пытаюсь понять, что руководит людьми, почему у них появился мороз по коже – или не появился. Когда-нибудь, годам к 80, я постепенно буду впадать в старческий маразм и, может, напишу комментарии к своим стихам – обозначу, где и кто из моих знакомых имелся в виду.

Л.: Так ты надеешься в будущем все списать на старческий маразм?

С.: Я рассчитываю, что к тому времени в маразме буду не только я, но и большинство моих знакомых, ставших прототипами персонажей моих книг. А вообще-то это очень захватывающе – собирать разные взгляды на жизнь. У каждого ведь своя картина мира. И я стараюсь собрать побольше таких картин.

Л. Странно…  а мне такое обилие разных картин кажется скорее трагичным. Мы видим любимых лишь частью своей картинки и неспособны шагнуть за пределы своей рамки.  Поэтому, собственно, моя повесть оканчивается очень печально.

Т.: Сергей, а какое место в этих чужих картинах мира занимает любовь?

С.: Огромное. Все вокруг или влюбляются, или разлюбляются, но так или иначе жизнь всех крутится вокруг любви.

Т.: А вам не кажется, что чувства как-то измельчали? Мало кто сегодня, по-моему, готов бежать по морозу босиком к милому или прошибать лбом стены ради любви.

С.: Да вы что. Не согласен. Я вам могу составить длиннющий список людей, готовых и стену лбом, и по морозу босиком. Вокруг удивительные сюжеты. Людьми руководят куда более сильные и сложные чувства, чем те, что видны на поверхности. Я часто сталкиваюсь с такими захватывающими историями, что, если их описать, мне скажут: выдумал, в жизни так не бывает. Настолько классные, настолько неожиданные отношения, что, если о них написать, обвинят в литературщине.

Т.: Один уважаемый мной мужчина недавно сказал, что любовь сегодня стала похожа на гаджет: многие просто меняют устаревшую модель на новую, а старую выбрасывают. Надоела прежняя любовь – пожалуйста, вот тебе новенькая, с новыми развекалочками.

Л.: Даже я не подпишусь под этим. Неправда. Более крутой развлекалочки, чем Большая Любовь человечество никогда не придумает.

С.: Возможно, у него кризис в жизни?

Т.: Кстати. Ваша повесть – о кризисе среднего возраста двух друзей. А ваш? Прошел мимо или маячит впереди?

С.: Мне кажется, он у меня ранний и уже позади. Я в 30 лет вошел в сложный период. Надлом случился, можно сказать. Какой-то мировоззренческий кризис. Большинство вещей нуждались в переоценке. Это был важный момент, и слава богу, что он был. Многое изменилось: люди, быт, обстоятельства, мысли…

Т.: А что послужило толчком? Что изменилось первым – обстоятельства или мысли?

С.: Не обстоятельства. Я считаю, это мы меняем обстоятельства, а не они нас. Так или иначе ты попадаешь в те обстоятельства, которые сам для себя выбираешь из своей картины мира. Конечно, бывают ситуации, когда что-то от тебя не зависит, но большинство как проблем, так и позитивных вещей, по моему глубокому убеждению, мы сами себе выстраиваем.

Т.: А у вас есть объяснение, как это происходит? Сейчас целая туча разных теорий о том, как мы притягиваем в свою жизнь те или иные события.

С.: Нет, у меня объяснения нет. Я только вижу, что люди с позитивным отношением к миру живут легко и хорошо, а люди с негативным – тяжело и плохо. А как это работает, не знаю. До своего кризиса я относился к жизни довольно деструктивно. Потом переформатировал мозги, повыгонял из головы всех тараканов, стал спокойней и внимательней к себе и к важным для меня людям – и жизнь стала проще, лучше. Исчезло желание кому-то что-то доказывать. Пропало ощущение своей уникальности, появилась реальная оценка того, кто ты есть, что ты делаешь и зачем. Исчезли комплексы, я понял, что мир не обязан мной восторгаться. Стало понятно: я – не гений, я - это я, и этого вполне достаточно. И писать я стал по-другому, и мне так понравилось больше. Хотя есть люди, которым больше нравится то, что я писал раньше. 

Л.: А я вот совсем недавно сформулировала главный для себя закон бытия. Либо у тебя достаточно сил, чтобы менять свою жизнь как ты хочешь. Либо достаточно ясновидения, чтобы почувствовать, куда тебе действительно нужно идти. И если в первом случае тебе необходима масса личной энергии, во втором - к твоим услугам все силы мироздания. И меня по жизни точно ведет не любовь. Можно сказать, что честолюбие или то самое чувство своей уникальности. А можно назвать это чувство Предназначения. Но если забрать его, от меня останется только горка разноцветных тряпок – оно мой главный костяк.
Но все это не мешает мне заметить как Сергей умно съехал с темы о красивых поступках в жизни, а не только в книгах. Ты умеешь делать красиво?

С.: Ну, не знаю… Было. Но рассказывать не хочется, слишком личные вещи. Давайте дождемся старческого маразма – и я буду рассказывать о красивых жестах!

Т.: Вот вы, Сергей, зря заставляете женщин дожидаться вашего маразма. Нездоровая мотивация. Ну хорошо, а в чем разница между красивым жестом и красивым поступком?

Л.: Мне кажется, для женщины разницы нет.

С.: Жест – это демонстративное, не связанное с адресатом. Тот, кто делает красивый жест, больше думает о себе, нежели о том, для кого он это делает. А поступок – не для себя, а для другого.

Л.: Жест – это объяснение в любви на воздушном шаре. Или вот перед моим домом давным-давно кто-то на асфальте написал краской: «Ритенок, выходи за меня!» Сколько лет вижу эту надпись из окон – и думаю, вышла она за него? И если да, как они живут?

С.: Мы недавно ехали с друзьями-музыкантами через Житомир, и там центр города был залеплен объявлениями: парень просит прощения у своей девушки. Написано от руки, с кучей ошибок, имена названы. Он пишет, что поступил неправильно, что он большая свинья и очень переживает. Видно, что ему болит, что это искренне. Это поступок, а не жест.

Т.: А, по-моему, именно жест. Куда проще расклеить объявления  и назвать себя большой свиньей, чем набраться храбрости и поговорить по-взрослому с той, кого обидел. О куче ошибок вообще молчу. Парень этот еще и безграмотная инфантильная свинья.

Л.: Ладно, буду спрашивать конкретно: ты мог бы залезть на балкон к девушке?

С.: Лазил.

Л.: А читать стихи с букетом под балконом?

С.: Читал – без букета, правда. Но это было давно, лет в 20. С тех пор эти порывы трансформировались в более взвешенные, что ли, отношения. Семейная жизнь все-таки накладывает на тебя отпечаток на твое поведение. Конечно, первый этап отношений – влюбленность, страсть – очень продуктивный для творчества. Но он быстро заканчивается, жар спадает, взамен приходит нежность, уверенность друг в друге, а это дорогого стоит.

Л.: А вот еще вопрос к Сергею. Давно хотела спросить у писателя-мужчины – почему практически во всех книгах, написанных мужчинами, от Ремарка и Хемингуэя до тебя и Куркова, инициативу проявляют женщины?

С.: Я думаю, писатели выдают желаемое за действительное. По большому счету, мы же пишем о том, что бы нам хотелось увидеть в жизни. То есть – инициативных, ярких, динамичных женщин. 

Л.: Недавно мне пришла в голову мысль о том, что мужчинам интересней не понимать женщин, чем понимать. Им прикольней предполагать какая она. Ведь в этом интрига. И все же порой грустно, когда тебя не понимают. И даже не пытаются – отбиваясь фразой «Женщину понять все равно невозможно!»

С.: Ну да, это прекрасное ощущение, когда ты понимаешь, что ты ее абсолютно не понимаешь. Но лично мне интересней понимать. Потому что когда есть понимание, появляется механика – ты знаешь, как это все работает, почему она поступает именно так, а не так, почему говорит именно это. Это правильно, это полезно и это здорово.

0

4

Лузіна і Жадан презентували «Палату № 7». ФОТО

23 квітня у столичному Музеї медицини Сергій Жадан та Лада Лузіна презентували перший свій спільний проект - книжку, яку має назву «Палата № 7». Свої тексти вони читали, застосовуючи детектор брехні.

http://bukvoid.com.ua/events/pesentatio … 02900.html

0

5

Прекрасная информация.. Итак, начнём, что ли.. С нового листа или со старого Нового года.. В общем.. очень положительно хочется вторую встречу или презентацию, или экскурс по Киевским ведьмам.. Или просто собрать одуванчики, выпустить их на волю ветру, и снова увидеться.. или снова познакомиться..
всем привет!!!
)))

0

6

Цитаты из повести "Одуванчики" (книга "Палата №7")

      Странно, что именно вульгарный цинизм – самая отрезвляющая вещь на свете. Самые сложные вещи на свете, на объяснения коих у ученых уходят трактаты, а у девушек полугодья страданий, чаще всего можно куда точней объяснить с помощью пары пошлостей и двух матюков.

***

     Женщину легче соблазнить до того, как она примет решение: всерьез это все или нет. Как только она решит «все серьезно» -  все сразу станет сложно…

***

       Иногда женская попа обладает такой яркой индивидуальностью, что лицо практически не имеет значения. Если женщина имеет столь общительную пятую точку, от нее невозможно отвести глаз - она прыгает под скользящей тканью платья неугомонным мячом, зазывно перемещаясь туда-сюда, из стороны в сторону, подскакивает, кокетничает, заигрывает…
Лицо женщины часто было второстепенным. В мире немного женщин с вызывающе некрасивыми лицами. Но большинство лиц вызывающе врут. Как можно верить тому, чего даже не видишь – оно нарисовано краской поверх настоящего лица…. А тела женщин всегда говорят правду.

***
         Странно, что счастье – это просто ощущение счастья и все. И можно лежать на боку с кошкой, умудрившейся пристроиться у тебя на бедре, в абсолютной тишине и просто смотреть на косой снег за окном, и вдруг понять, что в эту минуту ты совершенно счастлива.
Почему? Ведь если собрать те же ингредиенты завтра: кошка, тишина, снег – счастья не будет. И секрет счастья - как и желания, как и любви – в его неуловимости. В том, что приходит, когда хочет, и нельзя удержать – счастье не приколотишь гвоздем к стене, как ароматизатор, который должен отныне создавать определенную атмосферу в доме. Просто в одно из мгновений ты понимаешь: вот оно, сейчас оно есть. И хорошо бы таких мгновений было побольше…»

0

7

Цитаты из повести "Одуванчики" (книга "Палата №7")

Алена всегда обедала в одном и том же кафе рядом с офисом. И однажды ранней весной заметила ее – бабушку.
Обычно она отворачивалась от одиноких старух. Глядя на них, Алиса испытывала неудобную жалость. Она понимала,: им немного осталось , и она ничем не может помочь, ее жалость бессмысленна, – а потому неудобна. Но эта притянула внимание.
Бабушка тоже зашла сюда пообедать. Это было необычно. Кафе было недорогим, но и не таким уж дешевым. Бабушка сидела одна за высоким столом на высоком стуле, стараясь держать спину. На ней были шуба и шапка из серого меха. Мех на шапке сильно пожелтел от времени, но шапка до сих пор хранила кокетливую, статную форму – и лицо старухи под ней казалось маленьким, как сжавшийся кулачок.
Старуха ела блинчики. Ела своеобразно,: приподнимала свернутый в рулон блинчик вилкой, брала его край губами и быстро втягивала в себя, – как змея втягивает язык. Быть может, у нее просто не было зубов, чтобы кусать, и она нашла собственный способ. 
Так получилось, что они вышли почти одновременно. Точнее, Алена вышла позже -, старуха как раз успела отойти на пару шагов и теперь Алена видела ее спину. Бабушка шла, опираясь на палку, – тоже странную, с тремя ногами на конце, будто кто-то переделал ее из старой деревянной вешалки. Шла, как человек, у которого три ноги:, передвигала палку вперед, опиралась на нее всем телом и лишь затем делала два быстрых шага.
Алена хотела предложить ей помощь, но старуха вроде и не нуждалась в ней:, не смотря на трехножие, она передвигалась уверенно, – как человек, у которого есть продуманная система… Своя система. Свой способ. Именно в ту минуту Алену подрезало сходство.
Она явственно осознала: «Я буду в старости такой, как она. И тоже умру одинокой». Осознала спокойно - не потому, что была неудачницей, а потому, что не было иллюзий. Скорее всего, Виктор умрет раньше нее: – по статистике, мужчины в нашей стране чаще всего умирают раньше женщин, и те доживают последние 10-20 лет одни. И их с Виктором будущие дети, если она, как и собиралась, отправит их учиться за границу, вряд ли вернутся сюда. Так вот парадоксально устроена жизнь: – ты бежишь и бежишь, спасаясь от одиночества, и все равно прибегаешь к нему.
Алена поймала себя на желании пойти за старухой, узнать, где та живет, – явно неподалеку, в центре, в каком-нибудь старом доме, в старой большой квартире, оставшейся от лучших времен, где в шкафах хранятся оставшиеся от лучших времен вещи, покрытые пылью времен, пришедших на смену. У старухи явно было какое-то интересное прошлое. Судя по шубе и месту жительства, -  как и Алена, она не была неудачницей. И не факт, что у нее нет родных – скорее, как и у Алена, нет на их счет особых иллюзий.
С тех пор Алена часто возвращалась мыслями к бабушке с блинчиками и своей одинокой старости.
Она представляла, как будет жить одна. И у нее тоже будет система. Возможно, она тоже будет ходить раз в неделю обедать в ресторан по соседству, – чтобы не чувствовать себя оторванной от мира. Чтобы было ради чего одеваться, куда идти. Вся наша жизнь, по большому счету, ответ на вопрос: куда идти? И если ответа нет -, жизнь тормозит или прекращается вовсе. Ресторан будет частью ее системы. Как и две кошки. И нужно питаться получше, чтобы после ее смерти кошкам было подольше, что жрать, прежде чем соседи взломают квартиру и отправят их на усыпление, а ее обглоданный труп - в морг.
В своих мыслях она могла позволить себе крайнюю обнаженность цинизма. Цинизм – и есть ничто иное, как способность принимать мир обнаженным, с его целлюлитом и засранным, плохо отстиранным бельем. Но – вот парадокс - мир почти не принимает людей, способныхм принять его без прикрас.
Она думала, что следует отложить побольше денег, чтобы можно было нанять на в старости сиделку. И лучше завести не котов, а собаку:, ее можно хотя бы приучить приносить телефон, если, находясь в квартире одна, упадешь и сломаешь ногу.
Мало кто, едва перевалив за 30, приходит к подобному осознанию – не истеричному, а спокойному, как четкий и ясный итог. В 30 лет редко думают о смерти и еще реже о старости, тем более такой -– одинокой, с трехлапой палкой в руках. Алена была готова к смерти больше, чем кто бы то ни было, и в тайне уважала себя за это.
И она была совершенно не готова к своей неготовности.
          К тому, что в свои «за тридцать» услышит: «Полгода. Максимум год. Это такая болезнь…»

0

8

Чингачгук написал(а):

Прекрасная информация.. Итак, начнём, что ли.. С нового листа или со старого Нового года.. В общем.. очень положительно хочется вторую встречу или презентацию, или экскурс по Киевским ведьмам.. Или просто собрать одуванчики, выпустить их на волю ветру, и снова увидеться.. или снова познакомиться..
всем привет!!!
)))


Собрать одуванчики - хорошая идея! А то давно мы все вместе не собирались!

+1

9

Лада Лузина и Сергей Жадан проверили «подъемовцев» на детекторе лжи!
http://ru.fanpidyom.novy.tv/video/33677 … ktore-lzhi

0

10

http://unity.lv/ru/news/870450/

0

11

Итоги недочитанной книги
Помню, пару лет назад одна двадцатипятилетняя девушка обратилась на форуме за советом. Ей, дескать, оказывает знаки внимания мужик «за сорок», как поступить? Дамская часть форума осторожно стала рассуждать о чувствах. А как же! Чем еще можно тронуть нежную женскую душу, как не свежей любовной историей с мексиканскими страстями!
- Беги! – посоветовал тогда я не задумываясь. – Беги подальше и не оборачивайся!
Кажется, я не вдавался в подробности. К чему они? Я просто знал, ибо на момент ответа, уже был «счастливым» покорителем засорокалетнего рубежа. Написал тогда не задумываясь. Заставь тогда задуматься, и привел бы с десяток доводов «против» и ни одного «за». Хотя, нет, такой железный довод связать свою судьбу с человеком значительно старше себя, все-таки, имеется, и его неоднократно озвучивают более или менее известные дамы в интервью или с амвонов кулинарно-развлекательных передач.
- Этот человек открыл для меня весь мир! – восторженно вещает с телеэкрана очередная молодая прелестница на фоне заграничного особняка, наблюдая за уныло жующим ее стряпню супругом пенсионного возраста (режиссером-или-бизнесменом-или-продюсером). – Он – любовь всей моей жизни!
И ты внезапно понимаешь, что ни пенсионеру-учителю, ни пенсионеру-инженеру, ни, тем более, пенсионеру-колхознику «любовь всей жизни» уже не светит. Не интересные они, видите ли, люди, и ключик к открытию мира, увы, в их карманах не завалялся. 
Но не будем тут о двойных стандартах любви земной распространяться, тем более, что до пресловутого пенсионного возраста мне, покамест, далеко, женской лаской (тьфу-тьфу-тьфу!) тоже не обделен и мир пока открыть в состоянии.
О другом будем – я тут «Одуванчики» прочитал, не целиком, конечно. Два рассказа из четырех, но мне хватило. На одну бессонную ночь пост-фактум хватило. Такие книги иногда резко меняют жизнь. Так бывает. Вечером еще спокойно сидишь, читаешь, а утром уже кидаешь на стол ошарашенному шефу заявление об уходе. Куда угодно, хоть к чертовой бабушке! Вдруг срабатывают внутри такие клапана, о которых даже не догадывался. Так что я со своей бессонницей еще легко отделался.
И дело тут совсем не в сюжете или содержании. Тут дело в послевкусии, чувстве, возникающем после прочтения. Вот чем-то зацепит  и не отпускает. Тут уж кого как… Чем меня зацепило, пожалуй, не скажу – слишком личное, больное и у каждого, как у Ладиного героя Стаса, свое, то, что внезапной болью врывается в тебя, подсознательно разбуженное случайным зрительным образом, запахом, звуком, то, что уже никогда не исправишь. Не лгите, у каждого такое имеется. А если нет – вы либо слишком молоды, либо слишком жестоки.
Первый раз в армии накрыло. Замполит додумался организовать сюрприз - «говорящие» поздравления от родных для отличников боевой и политической… А я как раз из госпиталя после пожара в часть вернулся. На собрании батальона  вызвали на сцену и врубили магнитофон. Мама говорила о чем-то веселом, а я стоял, ошарашенный, и ничего не понимал. Думал только об одном – насколько вдруг постарел мамин голос и как я раньше не замечал этого! Стало страшно тогда. Пришло осознание того, что родные мне люди не вечны, и время не стоит на месте. Ту запись потом стер. Если б еще в голове стереть – не получится! А ведь сколько потом еще дописалось и увы, допишется еще, пока живу!
И поэтому, несмотря на многие различия между нами, мне понятен и близок Стас со своим чувством вины, со своей нелепой любовью и наивной идеализацией объекта этой любви. Но участь его в книге самая незавидная и возможностей для маневра – ноль, поскольку угораздило влюбиться еще и в дочку друга, которую помнил еще ребенком. Друзья такого не прощают, даже самые лучшие и понимающие. И он, как человек неглупый, понимал, что его отношения с Наташей обречены уже из-за этого. Увы, не всегда мы внемлем гласу разума, и когда вместо циничных и прагматичных сорокалетних теток на горизонте вдруг появляется какой-нибудь едва выкуклившийся в женщину «гений чистой красоты», отбрасываем прочь весь свой житейский опыт, орущий на всех углах: «Не связывайся!»
  Да, и я верю в любовь без границ. Да, и в моем окружении есть счастливые пары, где жены вдвое (и больше) младше своих супругов, но дамы те обладают одной схожей чертой характера – мудры не по годам. Такие себе двадцатилетние с мозгами сорокалетних. Условие необходимое и достаточное для таких отношений.
Увы, Наташа не такая.
Раздел о Наташе занимает 36 страниц – почти вдвое больше, чем о Стасе и все эти 36 страниц меня навязчиво преследовало одно острое чувство – чувство досады. Нет, Лада тут совсем не виновата, описала все как есть, ни убавить, ни прибавить. Виной тому стало собственное воображение, плюс горький опыт, плюс профессиональная привычка к обобщению дефектных ведомостей с выдачей заключений. И по истечении тридцати шести страниц дефектных страданий конце раздела как-то сам-собой напросился нелицеприятный вывод: Натаха эта – эгоистическая слабовольная дура!
Дамы забросают меня КАМАЗом негабарита.
Как же, ведь там и любовь несчастная, и страдания девичьи и слезы, и страсти мексиканские!
А я вам, дорогие, так скажу: «У женщины только два пути – либо созидать, либо разрушать, вытащить из пропасти, или столкнуть туда, вдохновлять или уничтожать, возвысить, или унизить». Не понятно? Простой почти математический пример:
Девушка (D) приходит на вечеринку с парнем Y, и все бы ничего, да какой-то X  начинает оказывать D настойчивые знаки внимания. D приятно. D позволяет себя обнять, смеется, кокетничает, принимает комплименты и интимные намеки. Y все это видит. Вопрос: как должен он поступить в этом случае? Варианты ответа:
а) вычесть  X от D и отлогарифмировать ему модуль;
в) вычесть  Y (то есть, себя) от суммы X+D и позволить уравнению развиваться вне собственной константы;
г) вычесть D с вечеринки (несмотря на ее ярые протесты);
д) по прошествии времени t синтегрировать сцену ревности.
Подвох тут один – со стороны Y нет верного решения, и как он бы не поступил, все равно будет выглядеть идиотом.
Решением задач подобного рода всегда должны заниматься девушки. Иначе можно поставить собственного парня в дурацкую, а, порой и вовсе в опасную ситуацию.  На сельских танцах, например, то, что ваш парень – чужак – уже раздражающий фактор. Вы ж, девушки, должны предвидеть! Вы ж не членом думаете! Отсутствует он, кажись, у вас! Увы, печальная статистика смертей, безвозвратно решивших подобное уравнение, не свидетельствует о засилье женской мудрости. Скорее, наоборот, ведь потешить женское самолюбие так приятно! Сорочий вариант! Тому дала по большой любви, тому – от большой печали, тому – по пьяни, тому – просто мальчишечка смазливенький. А как же, «в ответе за всех, кого приручил»? А случись что – бросить все, и к папе! Наигралась в раковую женщину. Один в гробу, второй – в тюряге.
Блин, ведь начинаешь вспоминать случаи – один к одному, по тому же сценарию! И я не уберегся. «Ее, как водится, простил», а то сотрясение с переломом уже и не болят даже. «Дела давно минувших дней». Сам виноват, перфекционист несчастный,  любить – так королев! Класса, школы, института – без разницы, а то, что не подходили они по всем статьям – так ведь и думал тем, что у меня, пока еще, присутствует!     
Вот и Натаха мужиков своих к краю подвела. Режьте меня на части, никогда не поверю, что она убийство предотвратить не смогла. Была еще по тексту возможность. Небольшая, но была. Но не захотела девка. Вернее, пофиг ей было глобально. Пустая она внутри, а «лучик света» - имидж для легкого достижения целей. Человека, например, неугодного с работы выжить. Я пытался понять.
Но не это:
«Они остановились в пути. И Стас стал вдруг рассказывать про свою мать, которую бросил перед смертью. Раньше его не прорывало на откровения. Наташа даже испугалась вначале, неужели он пьян, она проспала полдороги, могла и не увидеть как он выпил чего-то.
Приглядевшись, она успокоилась: трезв - просто прорвало человека. Отец говорил, что мужчин прорывает порой на такие почти бабские откровения – прорывает как шину на дороге.»
Это надолго отбросило Наташу в разряд негативных персонажей. Нельзя так!
Увы, негативный персонаж и сам себя однозначно тащит к пропасти. Тут даже фантазию не надо напрягать. Уже тем, что с алкоголиком связалась. Уж кого-кого, а этих «картофелин» в «виноград» точно не перевоспитаешь. Поверьте моему опыту руководителя. И достался б Наташе в комплекте с любимым его цироз, перегар, нестояк и белка. И без работы. А Наташа – не мать Тереза. Привыкла, чтобы легко, светло, любофф. И когда страсть уйдет, все то, что умиляло и толкало на любовное самоотречение, будет сначала раздражать, потом бесить. Потом возненавидит. Потом бросит. Жестоко бросит.
С Ходиным тоже все ясно. Знавал я таких персонажей в жизни. Но писать пока не буду. Пока не прочту книгу до конца, возможно, что-то изменится, возможно, изменится отношение к персонажам. И так слишком много сумбурного текста. Но уж извините. Навеяло.

+1

12

А продолжение будет?

0

13

А я вот во многом солидарна с SIV в оценке своих героев) Не во всем, но во многом.
И тоже жду продолжения!

Больше всего мне пока такой отзыв понравился:

"Теперь про "про что эта книга"... "Все равно никто никого никогда не поймет".
Про то, что у каждого своя реальность, свое оправдание, свое видение... И понять друг друга невозможно. И все мы - божие одуванчики, правильные и хорошие, если смотреть с нашей личной точки зрения. С чьей-то другой - можем быть убийцами, сволочами-разлучницами/разлучниками... Но если посмотреть с нашей личной точки зрения - мы все делаем разумно и верно, прямо безобидные одуванчики какие-то (впрочем, и столь же быстро облетаем, столь же рьяно держимся за жизнь, для которой, может быть, являемся сорняками)...
Где-то так."

А кто-то еще успел прочитать?

+1

14

santiyaga написал(а):

А продолжение будет?


Будет. Надо ж форум как-то возрождать :)

0

15

Как было бы проще если бы все все говорили прямо.
"Я не хочу смотреть этот фильм, у меня нет сейчас настроения. Я лучше почитаю (поиграю, погуляю, посплю) А ты займись тем, что хотела бы сделать, но не делаешь, потому что я рядом и нужно развлекать друг друга."
Простой пример.
И все - проблема исчезла... Никто ни на кого не обижен. И нет раздражения, за то что делаешь чтобы не обидеть, в итоге злишься и все равно обижаешь. Плюс скандал на ровном месте. Плюс последствия. "Сині очі та зіпсований настрій".
Из подобных ситуаций с разными вариациями персонажей и проблем состоит жизнь.
Вот о чем эта книга.

+1

16

кстати.. пока все читают и готовят отзывы, может, этосамое.. решимся таки в маю собраться? ведьмы на шабаш могут, а мы что?.. или.. а мы кто?..))))

0

17

Чингачгук написал(а):

кстати.. пока все читают и готовят отзывы, может, этосамое.. решимся таки в маю собраться? ведьмы на шабаш могут, а мы что?.. или.. а мы кто?..))))


Если на Черемоше или Южном Буге на сплаве, то я согласен :)

0

18

Я вообще-то уехать на майские собиралась. Но вернусь до конца праздников. Подумаю в общем...)
А SIV совсем оторвался от киевского коллектива))))

+1

19

Lada Luzina написал(а):

Я вообще-то уехать на майские собиралась. Но вернусь до конца праздников. Подумаю в общем...)
А SIV совсем оторвался от киевского коллектива))))

Я еще вернусь :). Очень хотел, кстати, в этот раз приехать, но после этого мероприятия http://www.ski.ru/az/blogs/post/kartink … sorgskomu/  отпускать меня с работы категорически отказались. Дела, дела...

+1

20

начала читать.. Вчера познакомилась со Стасом.. ну вот такое впечатление, будто что-то приходит с годами, а к некоторым вообще не доходит.. жить прошлым - это хорошо.. вернее, не забывать его.. ведь оно - важное часть жизни человека.. но зациклиться на том, чтобы всё было, как на картинке - это, извините.. время всё равно не остановить.. и дело не в том, что родители не молодеют.. а в том, чтобы быть с ними рядом.. пока это возможно..
а еще ночью подумала про девочку-маяк, которая светит всем вокруг, и утром начала читать про Наташу.. но тоже такое впечатление, будто она все свои мысли и желания может только выбросить на обозрение подруге, мол, другие не поймут.. а как же жить-то тогда?.. сцепив зубы и спрятав всё то, что ты хочешь, в клетку своего сознания?.. а как же тогда людям научиться говорить о настоящем, о беспокоящем, о верном, о любимом?.. и как же другим научиться понимать, если одни не говорят слов..
как-то так.. странно очень..

0

21

Лузіна та Жадан. Плюс чи мінус?

Реклама заходу на Фейсбуці обіцяла презентацію літературного проекту «Палата №7». Насправді, глядачі, які, попри справи, зібрались на шістнадцяту годину до Музею історії медицини на вулиці Богдана Хмельницького в Києві, потрапили на презентацію нової книги відомих авторів. Шановні організатори, учасники та головні герої обіцяного дійства – письменниця Лада Лузіна та поет і письменник Сергій Жадан не були пунктуальні. Ті тридцять хвилин, які публіка очікувала (на кого і що чекали лишилось невідомим, але зрозуміло, що на осіб з гучними іменами, про присутність яких потім написала би преса), сидячи на місцях та розглядаючи двох осіб специфічної модельної зовнішності у образах медсестер та спостерігаючи три штативи з пробірками на столику поруч, були виділені, мабуть, для підсилення інтриги та нагнітання атмосфери обіцяного дійства.
Врешті все почалось …
Дівчата – медсестри (брутальний вигляд – з посиланням на імідж Евеліни Бльоданс з «Маски-шоу») виголосили по коротенькій репліці і … почалась презентація книги, яку чомусь назвали проектом. Стосовно назви «Палата №7», то залишилось абсолютно не зрозумілим, чи справді автори співвідносять себе і своє дітище з А. П. Чеховим та його славнозвісною «Палатою №6», а якщо так, то в чому ж тут наступництво.
Місця за столиком з мікрофонами в центрі (про які, до речі, чомусь забували) зайняли «винуватці» події - Лузіна та Жадан.
Сергій Жадан тримався серйозно, рішучо, зібрано, його голос звучав жорстко і переконливо, висловлювався сухо, голосно, чітко, одяг мав на собі буденний, нічого особливого. Лада Лузіна була у яскраво-червоному платтячку, на високих підборах, зачіска укладена з квітами. Така собі «Фріда Кало»,  з викликом і претензією, екстравагантна та переконана у власній неперевершеності. Читала свій текст тихо, відповідала мляво, хоча  зі звичною грайливою посмішкою,  але з неохотою. Скажу одразу: цим двом не вдалось зацікавити людей своїм виступом і обіцяним шоу з детектором брехні. Уточнюю, що під детектором вони читали лише першу невеличку фразу уривку власного тексту, а оскільки фрази були їхні, то в чому була запланована провокація? Хоча, звісно, віддані фани купували їх новий витвір ще до початку події, як і завжди будуть купувати вже «розкрученні» імена.
Залишилась абсолютно не ясною мета, безпосередня ціль, в яку мала б «влучити» нова книга. З відповідей обох авторів вияснити це не вдалось. Вони посилались на видавця та його ідею. На початку події видавець - власник та генеральний директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький - бадьоро оголосив, що книга вийшла для того, щоб показати,  як можуть мирно співіснувати російська та українська мови та культури в Україні.
Перепрошую, хіба хтось з нас мешкає на іншій планеті і йому не відома ситуація реальної двомовності?! Тож проголошена ідея сумісної книги нічого нового не несе.
А в процесі обговорення, якому дуже допомагали влучні та жартівливі запитання літературного критика Юрія Володарського, вдалось вияснити, що книга, по суті, лише механічно об’єднала твори обох письменників. Сюжет її – навмисне придуманий, головних героїв об’єднує лише географічна точка міста N, в якій вони пересікаються.
На кого ж розрахована така недолуга PR – акція і сам задум?
Взяли і просто стулили до купи два гучних імені, а письменники - просто «витисли – вичавили» з себе (за 2 роки роботи!) задумку – забаганку власного видавця.
Що зроблене, те зроблене. Головне, щоб Лузіна і Жадан не посварились через гонорари, бо спільних точок дотику і розуміння між ними (з їхніх же слів) не виникало, суть твору доводилось змінювати, а щодо оформлення обкладинки – виникали навіть сварки!
Шкода, що читач часто є піддослідним кроликом і змушений читати надумане, а не те, що йде від душі і для душі.

p.s. Мабуть, найдотепнішим актом дійства було напоїти глядачів – читачів алкоголем з пробірок в залі колишнього анатомічного театру. Нічого цікавішого не придумали.
Тож все це дійсно нагадувало «Палату №6» в сучасному виконані. Але для чого так загострювати нашу увагу на всякому безглузді, яке і так зустрічаєш на кожному кроці?!

26.04.2013
http://samumray.in.ua/luzina-ta-zhadan-plyus-chi-minus/

Отредактировано samumray (2013-05-04 12:12:50)

0

22

Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»
http://sodamagazine.com.ua/zhadan-i-lusina/

Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»

Жадан і Лузіна

Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.

«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.

Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.

Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.

Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.

Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.

На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.

Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.

В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.

Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).

Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.

Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.

За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».

Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»

Жадан і Лузіна

Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.

«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.

4

Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.

Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.

Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.

Презентація книги С. Жадана та Л. Лузіної

2

Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.

На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.

Жадан і Лузіна

1

Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.

В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.

Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).

Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.

Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.

За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».

Сергій

Читається легко і швидко. Навіть занадто швидко, бо на моє здивування (див. розчарування) об’єм твору Жадана значно менший від твору Лузіної.
Все завершено. Сюжет, думка, але відчуття недостатності збереглося. Хотілося продовження – дізнатися, що буде далі з головними героями, бо з ними ж точно щось далі було. Втім, можливо іноді саме певний уривок з життя є цікавішим, ніж все життя. І ти точно розумієш, що було ще щось далі. І починаєш уявляти – що саме. Правда, це вже твоє власне продовження, але воно існує в твоєму уявленні протягом усього життя. Твір читала у поїзді, по дорозі додому, тому він видався ще більш знайомим, ніж очікувалося. Саме ця зрозумілість і близькість характеризує твори Жадана – в них впізнаєш власних знайомих, яких він списує зі своїх знайомих, їх звички, погляди на світ та любов до футболу. Хоча, в «Палаті № 7» йдеться про баскетбол і це мені, як вічному вболівальнику, запам’яталося. Але не обійшлося і без згадки і про Футбольний клуб «Барселона», щоправда тепер стосовно футболки одного з другорядних героїв.
«Коли б ми були друзями, я би теж почав із ним палити», каже один з головних героїв твору. Те саме думаєш про всіх героїв книжок Сергія. Читаючи, ти живеш з ними – переживаєш, робиш безглузді вчинки, помиляєшся, виправдовуєшся, кохаєш і ненавидиш. Тимчасово стаєш тим, ким ти не є, залишаючись назавжди собою.
Багато влучних фраз, що також є характерними для творчості Жадана. Тих, які вміщують в декількох словах більше суті, ніж можна собі уявити.

Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»

Жадан і Лузіна

Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.

«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.

4

Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.

Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.

Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.

Презентація книги С. Жадана та Л. Лузіної

2

Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.

На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.

Жадан і Лузіна

1

Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.

В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.

Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).

Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.

Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.

За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».

Жадан і Лузіна

Сергій

Читається легко і швидко. Навіть занадто швидко, бо на моє здивування (див. розчарування) об’єм твору Жадана значно менший від твору Лузіної.
Все завершено. Сюжет, думка, але відчуття недостатності збереглося. Хотілося продовження – дізнатися, що буде далі з головними героями, бо з ними ж точно щось далі було. Втім, можливо іноді саме певний уривок з життя є цікавішим, ніж все життя. І ти точно розумієш, що було ще щось далі. І починаєш уявляти – що саме. Правда, це вже твоє власне продовження, але воно існує в твоєму уявленні протягом усього життя. Твір читала у поїзді, по дорозі додому, тому він видався ще більш знайомим, ніж очікувалося. Саме ця зрозумілість і близькість характеризує твори Жадана – в них впізнаєш власних знайомих, яких він списує зі своїх знайомих, їх звички, погляди на світ та любов до футболу. Хоча, в «Палаті № 7» йдеться про баскетбол і це мені, як вічному вболівальнику, запам’яталося. Але не обійшлося і без згадки і про Футбольний клуб «Барселона», щоправда тепер стосовно футболки одного з другорядних героїв.
«Коли б ми були друзями, я би теж почав із ним палити», каже один з головних героїв твору. Те саме думаєш про всіх героїв книжок Сергія. Читаючи, ти живеш з ними – переживаєш, робиш безглузді вчинки, помиляєшся, виправдовуєшся, кохаєш і ненавидиш. Тимчасово стаєш тим, ким ти не є, залишаючись назавжди собою.
Багато влучних фраз, що також є характерними для творчості Жадана. Тих, які вміщують в декількох словах більше суті, ніж можна собі уявити.

ПрезентаціяЛада

Повість Лади Лузіної розділена на частини, що визначають характери головних героїв. Що розповідають про їх власні світи і добре показують те, що відчуває людина і яке враження про її дії (характер, зовнішність, зацікавлення…) у оточуючих людей. Це повість про відносини. Та про те, як складно зрозуміти, що відбувається в голові навіть близьких людей, як важко розказати відверто про свої почуття. І в які складні ситуації можна через це потрапити.
Книги Лади Лузіної завжди відрізняються розкриттям жіночої психології, поясненням тих чи інших вчинків в різних ситуаціях. Виникає відчуття, що Лада пропускає описані проблеми жіноцтва через себе. Пише про них не опосередковано, а з розумінням. Її твори – це скоріше бесіди – ніби з кращою подругою десь на кухні, за чаєм або кавою. Це, скоріше, особлива жіноча філософія, яка, звісно, знаходить свою аудиторію. Та має свій час і свій мотив для читання.

Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»

Жадан і Лузіна

Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.

«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.

4

Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.

Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.

Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.

Презентація книги С. Жадана та Л. Лузіної

2

Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.

На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.

Жадан і Лузіна

1

Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.

В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.

Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).

Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.

Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.

За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».

Жадан і Лузіна

Сергій

Читається легко і швидко. Навіть занадто швидко, бо на моє здивування (див. розчарування) об’єм твору Жадана значно менший від твору Лузіної.
Все завершено. Сюжет, думка, але відчуття недостатності збереглося. Хотілося продовження – дізнатися, що буде далі з головними героями, бо з ними ж точно щось далі було. Втім, можливо іноді саме певний уривок з життя є цікавішим, ніж все життя. І ти точно розумієш, що було ще щось далі. І починаєш уявляти – що саме. Правда, це вже твоє власне продовження, але воно існує в твоєму уявленні протягом усього життя. Твір читала у поїзді, по дорозі додому, тому він видався ще більш знайомим, ніж очікувалося. Саме ця зрозумілість і близькість характеризує твори Жадана – в них впізнаєш власних знайомих, яких він списує зі своїх знайомих, їх звички, погляди на світ та любов до футболу. Хоча, в «Палаті № 7» йдеться про баскетбол і це мені, як вічному вболівальнику, запам’яталося. Але не обійшлося і без згадки і про Футбольний клуб «Барселона», щоправда тепер стосовно футболки одного з другорядних героїв.
«Коли б ми були друзями, я би теж почав із ним палити», каже один з головних героїв твору. Те саме думаєш про всіх героїв книжок Сергія. Читаючи, ти живеш з ними – переживаєш, робиш безглузді вчинки, помиляєшся, виправдовуєшся, кохаєш і ненавидиш. Тимчасово стаєш тим, ким ти не є, залишаючись назавжди собою.
Багато влучних фраз, що також є характерними для творчості Жадана. Тих, які вміщують в декількох словах більше суті, ніж можна собі уявити.

ПрезентаціяЛада

Повість Лади Лузіної розділена на частини, що визначають характери головних героїв. Що розповідають про їх власні світи і добре показують те, що відчуває людина і яке враження про її дії (характер, зовнішність, зацікавлення…) у оточуючих людей. Це повість про відносини. Та про те, як складно зрозуміти, що відбувається в голові навіть близьких людей, як важко розказати відверто про свої почуття. І в які складні ситуації можна через це потрапити.
Книги Лади Лузіної завжди відрізняються розкриттям жіночої психології, поясненням тих чи інших вчинків в різних ситуаціях. Виникає відчуття, що Лада пропускає описані проблеми жіноцтва через себе. Пише про них не опосередковано, а з розумінням. Її твори – це скоріше бесіди – ніби з кращою подругою десь на кухні, за чаєм або кавою. Це, скоріше, особлива жіноча філософія, яка, звісно, знаходить свою аудиторію. Та має свій час і свій мотив для читання.

Жадан і Лузіна

висновки

Чи варто читати «Палату № 7» і чи варто читати її повністю? Відповім «Так» і «Так». Бо в будь-якому випадку слід розуміти, за що ти любиш одного автора і не любиш іншого, або ж (в окремих рідких випадках) палко кохаєш їх обох.
Щодо можливого продовження книги, на яке натякав видавець – я чекаю його. Але якщо б кожен з цих авторів випустив власне продовження повісті окремою книгою я б придбала лише одного автора. Та іншого мені б, скоріше за все, подарувала моя подруга.

Всіх нас поєднують місця, де ми іноді буваємо. Ми, такі різні, стоїмо на одних зупинках, їдемо на одному транспорті, ходимо до магазинів і місць спільного відпочинку. Всі ми, читаючи одну й ту саму книгу, опиняємось в «Палаті № 7».

Повертаючись додому і врешті додому повернувшись, враження залишилися зі мною. Я думала про те, яким зустрів нас Київ. Про саму презентацію. Переглядала фотографії. Перечитувала підкреслені цитати. Думала, що в цих книгах взято з відчуттів сторонніх людей, а що з відчуттів власне авторів двох повістей. Це складно зрозуміти, не знаючи авторів добре особисто. Та й знаючи теж, подекуди, важко. І все те, що відчуваєш, читаючи книгу – то вже почуття власні. Власні спогади і паралелі з власним життям. Головне – це коли творчість викликає емоції. І коли зовсім відсутня байдужість, як цього разу.

Текст: Валерія Карпиленко

0

23

Всем - здравствуйте!
  Очень хочется поделиться впечатлениями от харьковской презентации новой книги Лады лузиной и Сергея Жадана "Палата № 7".
  Надеюсь, что здесь я встречу единомышленников больше, чем оппонентов.
  (Заранее прошу прощения за официальный тон сообщения, просто это моя статья в газету...)

   25 апреля 2013, в Муниципальной галерее г. Харькова состоялась презентация новой книги двух самых харизматичных, культовых писателей Украины – Лады Лузиной и Сергея Жадана. Формат книги  новый и очень необычный, в одном переплете напечатаны две повести: Сергея Жадана «І мама ховала це у волоссі » (на украинском языке) и Лады Лузиной «Одуванчики», на русском языке.
Книгу прочитать я еще не успела, поэтому анализировать тексты я сейчас не буду. Хочется сказать о самом факте появления книги на свет.
    Мои первые мысли и впечатления, которые пришли на ум, как только я взяла в руки книгу «Палата №7» – это то, что подобный формат ломает все шаблоны и является новым этапом в развитии украинской литературы. По-моему мнению, данный проект – сам по себе является  глобальным, и представляет собой огромное событие в культурной жизни страны, особенно в сегодняшние дни. Поскольку, это не просто новая книга написанная, пусть даже самыми популярными авторами современной украинской литературы. Подобный формат – это в первую очередь это огромный вклад в развитие и укрепление дружбы между двумя языковыми лагерями нашей страны. Это развитие уважения между украина-язычными и русскоязычными читателями, поскольку волей – неволей они оказались читателями одной книги, которую при других обстоятельствах они отказались бы даже взять в руки! Ни для кого не секрет, что языковой вопрос в Украине стоит очень остро, и, порой оппоненты в приступах агрессии, во время своих споров готовы дойти до рукоприкладства, отстаивая каждый свои стороны. А, в факте появления «Палаты №7», мы видим самый яркий классический пример, когда культура мягко и ненавязчиво влияет на идеологию народа, причем в положительную сторону. Лада и Сергей очень гармонично и естественно сочетаются рядом в своем присутствии и в своем общении на разных языках, что само по себе выглядит очень символично. Так же - идеально-гармонично выглядит снаружи и изнутри замечательная книга. И, человеку, попавшему на презентацию «Палаты №7», не знающему о языковом конфликте в Украине, никогда бы не пришла в голову мысль, о том, что в этом аспекте может выявиться какой-то мезальянс.
   Удивительно приятная дружелюбная атмосфера царила на презентации книги в Муниципальной галерее, зрители, как и авторы, совершенно толерантно общались на двух  языках, задавали вопросы, отвечали на них, при этом не прозвучало ни одного провокационного вопроса или выпада.
    И теперь, когда книга вышла в свет, хочется надеяться, что каждый человек, независимо от своих политических и языковых пристрастий, и настроений найдет в этой книге свою, главную для себя идею или образ. А все антагонисты, пусть даже в худшем варианте - с наименьшим интересом, «нелюбовью», пусть хотя бы из любопытства, прочитают вторую повесть на «не родном» для них языке, и станут к нему относиться лучше, и примут его (хотя бы теоретически), как второй язык своего народа. Или хотя бы смирятся с фактом его существования. А в лучшем случае станут его уважать.
Хочется поблагодарить харьковское издательство «Фолио» за то, что с его легкой руки реализуются подобные проекты.

Отредактировано Helena_st (2013-04-30 00:31:31)

+1

24

Вот такие все разные отзывы на что-то одно... будто "Одуванчики" разыгрываются теперь прямо в жизни)))

0

25

Друзья, если среди вас есть харьковчане, то есть ценная информация:

Передача "Вечерня кава" с Ладой Лузиной, записанная на ТРК "Орион" , в дни приезда Лады в Харьков (14-15 апреля),
транслируется в эти дни по харьковскому ТК "Фора".
Ее можно увидеть:
1 мая (СР) - в 23-30
2 мая (ЧТ) - в 20-30

Приятного просмотра!

"Не-харьковчане" в ближайшие дни смогут посмотреть эту передачу в YouTube. Ждите от меня ссылку.

+1

26

Спасибо!)

0

27

Любовь похожа на май.. Иногда она согревает своим невообразимым теплом, и ты летаешь, как парашютики одуванчиков.. и кто его знает, куда тебя занесет.. и к кому.. к тому, кто тебя поймет и захочет зажать в кулаке, чтобы остановить этот бег за ветром.. или с тем, кто разобьёт твои мечты, сломает кораблики твоих ожиданий или порежет ножом вены твоей веры.. Иногда она гремит над головой и обнажает каплями дождя твою кожу..
Любовь - это сказка, в которую трудно поверить.. и которую невозможно не ощутить, когда рядом с тобой тот, с кем ты строишь и веришь, надеешься, любишь.. встречаешь вечерами и берешь за руку и уводишь за горизонт.. и засыпаешь, прижимаясь к ключицам.. и плевать на то, что судьба подготовила завтра.. любые испытания нам по плечу.. потому что мы вместе и любим..
Любовь похожа на медленную смерть, которой заражаешься и знаешь - возврата нет.. но вдруг происходит перелом, и случается что-то хорошее.. и солнце снова выходит и добавляет смешнушек на радость улыбок..
в общем, Лада.. я не мастер творческого слова.. но Одуванчики мне понравились.. но прямо таки иногда ловишь себя на мысли, что читаешь про героиню и думаешь про "Киевских ведьм"..

0

28

жизнь - такая штука интересная.. и если ты готов к ней, она тебе подарит много всякого нужного.. а если ты еще и счастлив, то жизнь становится еще интереснее.. и никто этому не помешает - ни болезни, ни измены, ни растерянные чувства, ни разочарования.. ты снова и снова будешь расцветать одуваном и радоваться и лететь..

0

29

а еще правда правдецкая, что каждый человек - индивидуален.. у него свои мечты и представления об окружающих.. и если кто-то не вписывается в рамки этих представлений, бывает грустно.. а шо поделать?

0


Вы здесь » Форум Лады Лузиной » ТВОРЧЕСТВО ЛАДЫ ЛУЗИНОЙ » Лада Лузина, Сергей Жадан, книга "Палата №7"


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2017 «QuadroSystems» LLC